Серед тисяч полонених українців – лікарі та медичний персонал, які були захоплені на «Азовсталі» та меткомбінаті Ілліча в Маріуполі
Країна-агресор не визнає їх полоненими, а родичі місяцями намагаються знайти хоч якусь інформацію про своїх близьких.
Ольга – дружина лікаря, який перебуває у полоні. Її чоловік працював у 555-му військовому шпиталі Маріуполя на посаді хірурга-ординатора. Після вторгнення Росії, на госпіталь скинули авіабомбу. Після цього персонал розділився. Одна частина відправилася на «Азовсталь», інша – на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча.
«Я не знала, що на госпіталь, де працював чоловік, впала бомба»
Ольга познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром, навчаючись ще в Українській військово-медичній академії. На другому курсі вони вже одружилися. А на третьому, під час розподілу, їх направили в Маріуполь.
Родина поселилася поруч біля госпіталю. Але згодом жінка пішла в декрет й поїхала до батьків. Вона збиралася повернутися до Маріуполя вже з малюком, але почалася війна.
Найстрашніше – це те, що він навіть не знає, як виглядає його син. Він бачив його останній раз, коли йому було кілька днів.
Я не встигла поїхати туди. Перший раз, коли пропав зв’язок з чоловіком – почалася війна. І знайомі почали шукати хоч якусь інформацію. У перші дні ми списувалися, але чоловік постійно працював. Ми зідзвонювалися тільки ввечері на короткий час, бо він постійно казав, що багато роботи й немає часу розмовляти. Але він переживав за нас з малюком, – розповіла вона.
Зв’язок у Маріуполі зник в перші дні війни. Довгий час жінка так і не знала, що з її чоловіком. Згодом, подруга Ольги побачила його на одному з відео, яке було опубліковане в групі Маріуполя з нагрудної камери медика-волонтерки Юлії Паєвської (Тайри). Тоді жінка вперше побачила свого чоловіка.
За словами Ольги, вона не знала, що на госпіталь скинули бомбу. Це сталося в середині березня. З розповідей жінка дізналася, що медики оперували спочатку в операційних, а потім вже у коридорах. Через деякий час вони вимушені були переміститися в іншу лікарню.
Потім весь персонал перейшов на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча з усіма пораненими та лікарями – військовими й цивільними. 40 людей з госпіталю опинилася на комбінаті. З них – менша частина лікарів та операційних медсестер пішли на «Азовсталь».
«Мені прийшло повідомлення, що «пишу від імені вашого чоловіка»
Востаннє чоловік Ольги виходив на зв’язок 5 березня. Коли він подзвонив, то його було чути дуже погано. Адже, на той момент, українські мобільні оператори в Маріуполі почали працювати погано.
Я йому кажу: «Боже, я знала, що ти мені подзвониш. Ти на дерево там вилазиш, щоб мені подзвонити?». На що він сказав, що майже. Запитав як син і після цього зв’язок зник. Більше я нічого не знала про свого чоловіка. Якось мені прийшло повідомлення типу «пишу від імені вашого чоловіка, з ним все добре, він у безпечному місці». У пабліках тоді поширювалася інформація, що багато людей взяли у полон. Я вже навіть не знала, де мій чоловік перебуває. І не хотіла вірити в це, – сказала Ольга.
«Росіяни видають наших медиків за своїх»
Тривалий час жінка вважала, що чоловік, можливо, у квартирі чи у лікарні. Однак згодом побачила списки, де були зазначені імена півтори тисячі людей. Там вона знайшла прізвище Володимира. Спершу жінка думала, що це неправда, однак все збігалося.
Через деякий час вона побачила свого чоловіка на відео, яке виклали в російському телеграм-каналі. Там було написано: «Наши штабные медики оказывают помощь раненым украинским бойцам». І тоді Ольга зрозуміла, що це не штабні лікарі окупантів, а вони просто видають наших медиків за нібито своїх.
Чоловік зателефонував мені з полону 8 червня. Номер був таким, наче дзвонять з Великої Британії. Я взяла трубку й почула голос свого чоловіка. Розмова була короткою, до хвилини. Він російською мовою сказав, що перебуває у полоні. Я спитала, чи в Оленівці? На що він відповів, що так. Спитав як ми, як мама та коли будуть обміни. Після цього він ще раз вийшов на зв’язок через кілька тижнів з іншого номеру, – розповіла вона.
«Чоловік досі в полоні і навіть не знає, як виглядає його син»
Наступна розмова була така ж коротка. За словами Ольги, чоловік сказав, що перебуває у тому ж місці та запитав про сина.
Найстрашніше – це те, що він навіть не знає, як виглядає його син. Він бачив його останній раз, коли йому було кілька днів. Він зустрів нас з пологового й поїхав далі працювати у Маріуполь, – додала Ольга.
На кінець Ольга розповіла нам, що Володимир – людина, яка нікому не відмовляє, коли його попросиш. Він завжди допомагає усім та в усьому. Крім професії хірурга, чоловік дуже сильно любив грати на гітарі. У нього навіть була мрія – створити музичну групу. Сподіваємось, після повернення з полону та перемоги у війні Володимир зможе її здійснити.