Українські Добровольці

Роми із Закарпаття добровільно пішли на фронт

У 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді служить група ромів, котрі прийшли в ЗСУ і перебувають у зоні бойових дій із перших днів російського вторгнення. Крім етнічної приналежності, цих бійців об’єднують ще дві особливості: перша – кожен із них є багатодітним батьком, тому не підпадає під мобілізацію, друга – всі вони прийшли у військкомат і попросилися в бойову частину не після повісток, а добровільно.

– Коли нас відправили в зону бойових дій, товариші по підрозділу ставилися до нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі, – розповідає Михайло Титичко, позивний Барон. – Вони жили в постійній напрузі й страху, що в них щось украдуть – самі зізналися мені через місяць. Але ця недовіра дуже швидко пройшла – як тільки хлопці гарно придивилися до нас, ми так здружилися, ніби стали сім’єю. Нас уже кілька разів перекидали з місця на місце, але досі зідзвонюємося з першими товаришами, постійно тримаємо контакт.

Всі роми прийшли у військкомат і попросилися в бойову частину не після повісток, а добровільно.

Михайло недарма має позивний Барон. Для своєї групи ромів він беззаперечний авторитет. У Свалявському таборі, де компактно проживає близько двох тисяч ромів, є свій номінальний барон, літній уже чоловік. Але всі знають, що реальний лідер тут – саме Михайло.

Барон у початкові класи ходив до ромської школи на околиці табору в Сваляві, а потім перейшов у загальну школу, після закінчення якої несподівано для багатьох пішов на строкову службу. Власне, він єдиний серед ромів, хто служив в армії до війни.

Зараз у Михайла – другий шлюб, дружина народила йому трьох синів, котрим 5, 7 і 8 років. Барон побудував на околиці табору великий торгово-розважальний центр – приміщення на 700 квадратних метрів із магазином, рестораном, більярдною. Тут відзначають весілля, хрестини та інші свята практично всі мешканці табору. Крім того, він створив і очолив ромську громадську організацію «Романі рат» (у перекладі – «Ромська кров»).

– Війна в 2014-му для мене була як грім серед ясного неба. А коли побачив, що відбувається після 24 лютого, зрозумів, що мушу піти. Якщо не в перший, то в інший день, але мушу. Кожен мусить. Тому прийшов у табір, зібрав хлопців і спитав: «Хто зі мною?». Зголосилося ще восьмеро чоловік.

«…А потім навіть українці казали: «Хочемо бути, як цигани!»

Усіх дев’ятьох ромів зарахували в підрозділ, що займається ремонтом пошкодженої техніки. Однак на початку війни бригада вела тяжкі оборонні бої й відчувала нестачу бійців у гірсько-штурмових піхотних підрозділах, тому командир прийняв рішення створити з числа ремонтників окрему бойову роту й спитав, хто піде до неї добровільно. Усі дев’ятеро зголосилися й кілька місяців тримали оборону на південно-східному напрямку.

– Ми стояли в посадці, – розповідає Барон. – Тоді ще були морози, а дерева без «зеленки», тож траншеї, окопи, бліндажі копали вночі.

Нас постійно обстрілювали, бувало, й касетними боєприпасами. Під час одного обстрілу зруйнували кухню. Спершу всі боялися, але потім звикли, страх поступово минув.

Дуже здружилися з товаришами по підрозділу. Самі завжди тримаємося разом, то й українці іноді жартома казали: «Хочемо бути, як цигани!». Селфі з нами робили, відправляли своїм рідним і хвалилися: «Дивіться – з нами тут воює циганський барон!».

За весь час була тільки одна конфліктна ситуація, скоріше непорозуміння, під час якого один боєць кинув фразу: «Там цигани проти наших виступають». Я підійшов до нього і сказав: «Ми добровільно прийшли захищати Україну, це наша країна. То яке ти маєш право ділити людей на чужих і своїх? Хто тут свій і хто чужий?». Конфліктна ситуація вирішилася сама по собі, ми й далі жили одним колективом.

Згодом кількох ромів довелося відправити на Закарпаття в пункт постійної дислокації для лікування й реабілітації – один зламав ногу, другий «заробив» грижу, ще в трьох загострилися інші хвороби. Але четверо товаришів, що залишилися в зоні бойових дій, очікують на їхнє повернення.

– У циган є неписаний закон – не воювати, взагалі не брати до рук зброю, – каже Михайло. – Але ми не загарбники, а захищаємо свою країну, тому я не бачу тут суперечностей. Ми творимо свою історію – українську і ромську. Маємо свій прапор, а по закінченні служби я візьму з собою речі, які зі мною з самого початку (похідне ліжко, сковорідку, щось із амуніції, яку сам купив), і влаштую невеличкий музей війни. Щоб люди знали, що Україну захищали в тому числі й роми.

«Не хочу, щоб росіяни командували в моїй хаті, що маю робити»

Разом із Михайлом у підрозділі служать ще троє ромів, двоє з яких – його рідні брати, а один – племінник. Попри те, що старшому, Василю, 41 рік, і він має чотирьох власних дітей і вже трьох онуків, чоловік воює, бо, як сам каже, «не хочу, щоб росіяни прийшли в мою хату й командували, що робити». Молодшому з братів, Дмитру, всього 31, і він батько вже п’ятьох дітей!

– Коли напала росія, й новини почали показувати ті страшні кадри, мене наче перемкнуло, – каже Дмитро. – Я подивився на своїх доньок і вирішив, що піду на фронт. Так і опинився тут із товаришами.
Четвертий із ромської бойової групи – Альберт Гоуді. Він наймолодший, 28 років, проте є батьком трьох дітей. Має зерновий бізнес у Білій Церкві, де побудував собі великий дім.

– Коли я був у відпустці, цікаво було подивитися на життя в глибокому тилу, – каже Барон. – Бачив, як місцеві хлопці й солідні чоловіки ховаються, коли поруч зупиняється машина з військовими, щоб їм не вручили повістки. І як багато гуляє по вулицях приїжджих чоловіків з Луганщини, Запоріжжя, Херсонщини, Харківщини. І тоді я подумав: якщо ми в зоні бойових дій обороняємо їхні області, а вони тут відпочивають, то це якось неправильно…

– Дехто з мого підрозділу, знаючи наші сімейні обставини, не вірив, що я повернуся з відпустки, – продовжує Михайло Титичко. – Пригадую, коли приїхав назад, поклав сумку на порозі й залишився надворі покурити, хлопці один за одним почали виходити й вітатися: «Барон, ти таки повернувся!». Вони були раді мене бачити, і я їх теж. Значить, ми тут недаремно!..

TN

Related Posts

«Якби мені навіть хтось сказав, що я загину, то все одно пішов би воювати» Її коханий не став чекати повістки, а одразу записався добровольцем захищати Україну.

«Коли повідомили, що загинув чоловік, у мене телефон випав із рук, а донька потрапила в лікарню…» – Вдова Героя Івана Шишка «Хтось квіти і цукерки купує, коли освідчується,…

«Підлікуюся – і знову на передову» Волинянину вийняли 100 осколків, підлікувався – і знову на фронт!

На початку серпня, на п’ятому місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну, наша газета розповідала про Василя Пасевича із села Любешівська Воля Камінь-Каширського району. На той час він після…

“Петро Мазур каже, що зробить усе, щоб звільнити Україну”, — історія нацгвардійця з Вінниччини

22-річний Петро Мазур — начальник штабу окремого підрозділу. У його підпорядкуванні понад сотня військових. Про те, як отримав поранення, чому побратими вирішили, що він загинув, та чому вирішив…

Військовий з Ковеля Валентин Кузьмук вірить, що українці здолають усі труднощі

Хоч світла немає, але попереду набагато страшніше. Про це розповідає Ковельська міськрада. Там зазначили, що ковельчанин Валентин Кузьмук останнім часом брав участь у звільненні української землі на Каховському…

“Відпрацював, і через кілька хвилин вгатив танк чи САУ”: військовий єгер розповів про обстріли окупантів

У 68-й окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша служить військовий на псевдо Малиш. Позивний він отримав від назви своєї зброї – компактної штурмової гвинтівки “Малюк” Про це повідомили…

Полонений морський піхотинець з Рівненщини повернувся додому

Вісім місяців тому морський піхотинець Максим Кручок з Рівненщини потрапив у російський полон, захищаючи острів Зміїний «Була одна думка: «Чому він, чому моя дитина?» Уже потім, вже з…

Leave a Reply

Your email address will not be published.